Андрій Чвартковський

***

Львів, 13 грудня 2025 р.

БУКСИР

Кіт сидів на підлозі, вмивався,
Повечерявши, ліг на хідник.
Задрімав, сон, як муха чіпався,
Співи ластівок — нить, провідник…

Гоп! Не чутно нікого й нічого,
Дім змінився — так ніби не твій!
Виріс при́тьма до міста цілого,
Персонаж — у плоті шерстяній…

В тілі легкість, енергія шторму!
Ніч, як день, видно кожен листок.
Кігті вгнуті деруть сталу норму,
В потойбіччя з’явився — місток…

Скрегіт ріже драглисте повітря,
Буцім хтось відмикає замки.
І крізь темінь проглядує вістря,
Страж підземний стрічає в штики!

Гиблий морок окутує простір,
Тут доріг не існує для ніг,
Кіт ступає по нервах до млості.
Спалах! Ясно — ввійшов за поріг.

В центрі залу на троні господар —
Булава із шипами в руці.
Того світу законний володар!
На стіні — бойові топірці.

Добрий вечір! Сміліше, сміліше!
Раді гостю, проходь — он стілець.
Кагор вип’єш чи біле сухіше?
Може бренді? Який молодець!

Кіт присів, а в очах його хитрість,
Не тваринний — розважливий зиск.
Він вдивлявся в того, що на троні,
Усвідомлював, зважував риск.

— Не за тим я сюди попросився,
Не за крам, не за ласий пиріг.
Я шукаю де дух мій згубився,
І де шлях мій скотився у гріх.

Цар котові глузливо й облесно,
Мов у чашу вливає єлей:
— Хто явився до мене лукаво,
Той з лукавством піде до дверей.

— Ти ж не перший, хто в тіло звірятка
Вкинув власним бажанням себе.
Хочеш правдоньки? Гра буде кратна.
Як програєш — то вгроблю тебе!

Кіт підвівся — на нього увага,
Раті чорної — хмари довкруг!
Хоч один, а до страху зневага,
Гострий розум — невидимий друг.

— Запит в тебе простий, без омани,
І до мене ти мусив прийти.
Та, щоб скинуть із себе кайдани —
Треба вміти їх в собі знайти!

— Йди зі мною, — рубає люципер,
Не відводь від геєни очей!
Скільки грішних — нема стільки цифер,
Пробирає озноб до костей…

— Переможеш — одразу відпущу,
Не ускочиш до наших печей,
А програєш — віддаш свою душу,
В го́рно плавлення днів і ночей!

Кіт погрузнув у кодло зміюки,
Його пам’ять на лезі ножа!
Не рятують ні м’язи, ні трюки —
Яд скорбот до труни наближа.

— Не дивись! — голос тями благає, —
Бо поглине тебе їхня мла.
Кіт не слухає — жалість проймає:
Там колись його доля цвіла…

Він пригадує миті блаженства,
Хвилі щастя у буйстві життя.
Де тепер ті пориви шаленства?
Наче прах, відійшли в небуття.

Біс регоче — о, чуєш, як тягне?
А від тебе ж нічого нема!
Твоя думка се дійство осягне?!
Ти ж без форми, без тіла, без «Я»!

Наказав — і розверзлася стеля,
І посипались дні, мов пісок!
На всі сторони — мертва пустеля…
Це ж кінець… Біль пронизав висок!

Змій штовхає у темний колодязь,
Де відлунням гуде: «Засинай!».
Там — минуле, із ланцами прив’язь,
Там — слова колять шилом: «Згадай!».

Перший образ — малий на уроці:
Теплий спомин, розхристаний сміх.
Він — ще хлопчик, у білій сорочці,
Ще не відав, що скотиться в гріх.

Поруч — дівчинка. В погляді — радість.
Очі сяють — щаслива, бо з ним.
Він поклявся — дружитимуть вічність,
Та розвіялась клятва, як дим…

Другий образ — дорога й тумани,
Тауер Брідж і білява краса.
Він сказав їй: «Зламалися плани».
Наче попіл кохання згаса…

Третій образ — прогулянка в за́мок,
Потім лютий, початок війни…
Сльози капають. Миру уламок.
І молитва — «Всевишній, спини!».

Загорілась земля під ногами,
Закипіла смола метафраз.
Кіт у спогади вп’явся зубами —
Дух з минулого вирвався враз!

Крізь вогонь — і у пеклі не спікся,
Крізь роки, крізь невдачу та крах.
Свою карму прийняв і не зрікся,
І не вгруз, попри жаль, в болотáх.

Тож, коли він назад озирнувся —
Вже ніщо не стискало грудей.
Вільним серцем, душею всміхнувся:
— Он стежина до рідних людей!

© Андрій Чвартковський, 2025