Андрій Чвартковський

Львів, 7 листопада 2025 р.

БЕЗУМСТВО

Переве́рнуто стрій горизонтів,
Хмари тануть, як віск у руках.
Покотилась лавина експромтів
Знизу вверх по логічних кутах.

Дні банують, а ночі сміються,
Тіні п’ють із розбитих дзеркал.
Божевільні святими зовуться,
А безумство — вхідний ритуал.

Твоє «Я» — неупинна морока,
Твоя напасть, ба навіть кошмар!
Кажуть, істина надто жорстока
І для неї безумство — нектар…

Світ гойдається, ніби колиска,
Де реальність підвішена в снах.
Тут слова цензурує записка,
Тут свободу пригнічує страх.

Ми вчимося у тілі від світла,
Що леліє, торкнувшись чола,
Щоб душа добротою розквітла,
Відірвавшись од берега зла.

Та як втома з очей визирає
І стирає пейзаж до основ,
Розумієш: безумство те знає —
Те, чого не пізнає любов…

Та чи варто тікати від суті,
Де тремтить ще тваринне нутро?
Ми ж приходимо втілені в людях,
А повернемо́сь в райське шатро?

Там, де нота, як дзвін в повнокров’ї,
Де не мають ваги імена,
Де безумство не хворе, а нове —
Чисте звершення власного «Я».

І коли замикаються кола
І минуле лягає до ніг,
Розумієш: житуха — це школа,
Та, котру прогуляти не міг!

© Андрій Чвартковський, 2025