Андрій Чвартковський

Львів, 13 вересня 2026 р.

ВИТВЕРЕЗНИК

Нас не існувало цілу вічність.
І це нікого не турбувало.
Темрява не сумувала за нашими очима.
Космос не відчував нестачі наших голосів.
Жодна зірка не питала,
коли ми нарешті народимось.
А потім зненацька — тіло.
Крик.
Ім’я.
Людина прокидається всередині «м’ясного костюмчика»
і починає поводитись так,
ніби їй щось належить.
«Мій дім».
«Мої речі».
«Моє життя».
Хоч навіть тіло
позичене на кілька десятків літ.
Нас лякає смерть,
але смерть не є чимось новим.
Ми вже були мертвими
мільярди років
до свого народження.
І жодного дискомфорту.
Найдивніше,
що між двома безоднями небуття
людина встигає вигоріти через дрібниці:
чужу думку,
зраду,
гроші,
старіння,
картинки на екрані.
Наче пасажир літака,
який падає в океан,
нервує через подряпану валізу.
Ми живемо так,
ніби від нас залежить щось грандіозне.
Але через сто років
навіть наші фотографії
будуть сторонніми предметами
в чужих руках.
Ще трохи —
і ніхто не знатиме,
як звучав наш сміх.
Що нас будило вночі.
Кого ми любили більше за себе.
Все провалиться в тишу
без сліду боротьби.
Ми можемо усе життя
бігти за величчю,
любов’ю,
безсмертям у чиїйсь пам’яті,
але пам’ять теж помре.
Помиратимуть діти тих,
хто пам’ятав тебе.
Помиратимуть мови,
якими вимовляли твоє ім’я.
Розсиплються міста.
Висохнуть моря.
І одного дня
ніхто у Всесвіті
навіть теоретично
не зможе дізнатись,
що ти колись існував.
Абсолютне стирання.
Не трагедія.
Не покарання.
Навіть не темрява.
Бо для темряви
потрібен той,
хто її бачить.
А тебе вже не буде настільки,
що навіть «не буде»
стане занадто крутим словом.
І після цього
людські переживання набувають
майже комічного вигляду.
Образи.
Ревнощі.
Кар’єра.
Страх захворіти,
постаріти.
Наче хвиля
намагається врятувати свою форму
посеред океану.
Проте справжній спокій приходить лише тоді,
коли остаточно розумієш:
життя нічого тобі не винне.
Ти не центр.
Не мета.
І, напевно,
це найчесніше судження у світі.
Бо якщо в кінці
буття і небуття
нічим не відрізняються,
то весь цей жах,
весь поспіх,
вся гонитва за значенням
схожі на дитину,
яка плаче через зруйнований замок із піску
перед самим припливом.
А як же Бог?
Для одних Бог — відповідь на цю порожнечу.
Для інших — спосіб не дивитися в неї надто довго.
Бо коли людина стикається з думкою,
що все закінчується
абсолютним небуттям,
усередині виникає майже фізичний протест:
«Не може бути, щоб усе це — просто так».
І тоді з’являється Бог.
Як сенс.
Як свідок.
Як той, хто пам’ятає тебе навіть після смерті.
Бо найстрашніше для людини
не біль і не смерть.
А думка,
що після неї
не залишиться навіть атому,
який пам’ятає, що вона була.
Релігії дали людині космічного спостерігача,
перед яким життя перестає бути
випадковістю.
Тоді страждання не марні.
Любов не банальна хімія.
Смерть не кінець, а двері.
Але проблема в тому,
що Бог — це теж відповідь,
у яку людина хоче вірити,
бо альтернатива схожа на глуху безодню.
І тут ніхто не має остаточного доказу.
Ні той, хто вірить.
Ні той, хто заперечує.
Можливо, після смерті справді є щось,
перед чим земне життя — лише короткий сон.
А можливо — ні.
Людина завжди перебуватиме між двома таємницями:
чому взагалі існує щось
і чому це «щось»
на мить стало нею.

© Андрій Чвартковський, 2026

/картинка з Інтернет/